ВІН
«ВІН» хапає її руками, як ножами ріжучи,
З його вуст вилітають отруйні слова-постріли.
Вони б’ють по очах, вони б’ють по губах і нижче,
І впиваються в душу гарячими голками гострими.
«ВІН» щоразу все більше і більше від неї хоче,
Намагаючись власні бажання за істину видати.
А вона помирає в сталевих обіймах щоночі.
Їй би трохи свободи — можливо, змогла би вижити.
Але «ВІН» їй свободи не дасть та й ніхто не почує.
Всі глухі та сліпі, та і їм взагалі-то байдуже.
Поки він з задоволенням сльози її смакує,
Тихі скрики від стулених вух рикошетять майже.
«ВІН» кохає мене! Так, дуже мене кохає!» —
Наче мантру/молитву/закляття в думках прокручує.
Але «ВІН» все сильніше (звичайно ж, словами) б’є.
Її нерви «ВІН» (ні, не волосся) на руку накручує.
Потім буде «Пробач» і троянди, палкі поцілуночки,
Та синці (не на тілі, в душі) це давно не загоює.
Її очі як небо — у нім ще палають зірочки.
З кожним днем, кожним пострілом в душу зірок тих все меншає.
Кров скипіла, «ВІН» бризкає слиною, в погляді блискавки,
Тягне руки до неї. Пальці його — хижі пазурі —
Через мить коло шиї замкнуться. Яскравими іскрами
Вилітає життя з неї. Мовчки. Без жодної фрази.
Звісно ж, винна сама, бо сама обирала і бачила.
Але серце кричало: «Люблю, хоч стріляйся, хоч вішайся!»
Розум просить: «Тікай», але він тут не матиме значення.
Вона все зрозуміє. Запізно. Життя вже закінчиться…
2018
ПОВІТРЯ ВІЙНИ
Сьогодні ти дихаєш війною
І вона розриває твої легені
Кулями, градами, сирени воєм.
Безсонно, ти з відчаєм вдивляєшся в стелю.
А раптом з неї злетить янгол,
Або хоча б косплеєр в його костюмі.
Сміх і сльози — ось твоє серце навпіл,
Але хтось їх блендером взбив у суміш.
Чуєш звук. «Від нас». Наче все окей.
Але як окей може бути війна?
Пам’ятай: дві стіни, відійди від дверей.
Пам’ятай: дві стіни, відійди від вікна.
Щоб ти, путін, сдох, замість «Отче наш»,
Сорі, Джисус, молитви уже не ті.
Чуєш звук. «Тварюки, оце до нас».
І біжиш заховатись за парою стін.
Наші вулиці — нитки розірваних бус.
Намистинки-будинки посипались вниз.
Хто лишився, кажуть: «Уже не боюсь».
Пальці схрещені, страх нікуди не щез.
По розтрощеним венам містечок, сіл
Течуть ріки спротиву, волі струмки.
Відбудуємось. Аби були живі
Ті, хто пам’ять нестимуть вперед, крізь віки.
19.09.2022
«РИСЮ»
У мене всередині чорна діра
Розміром з твою відсутність.
Навіщо потрібно, щоб хтось помирав
За те, аби мир повернути.
Повернути. Додому. Але, що є дім,
Коли замість тебе порожнеча у нім?
Ти «був». Це неправда, для мене ти «є».
Проте, кажуть, що це така стадія.
Кожна мить непрожита по серцю б’є,
Наче надто гучна мелодія.
І у вухах дзвенить від провини, що я
Не дала все, що мала, тобі за життя.
Знаю я, куди можна подіти «Пробач»,
Коли вже вибачати нема кому.
Не моли, не кричи і про це не плач,
Не причина це аби плакати.
Я й не знала, що в мене в очах стільки сліз.
Я на смак пам’ятатиму кожну із них.
Я вже двічі тебе зустрічала у сні,
Та чомусь це здається так мало.
Знаю — спогадами ти живеш у мені,
Я їх в серці надійно сховала.
І твій голос м’який ще б почути хоч раз,
Та тепер це, на жаль, неможливо для нас.
Від думок моїх смішно та іноді страшно:
Підкажіть, чому в Рисі не дев’ять життів?
У весь голос регоче моя зірвана башта,
Але серце пече від цих слів.
Скажуть люди — немає моєї вини,
Адже смерті людей — це ціна війни.
2023
Подано до проєкту у 2024 році
