* * *
Пташині — воля, людині — мир.
Оце й усе, що сьогодні треба.
Кипить війни смертоносний вир.
І не закрити від смерті неба…
Ворожі «гради» і літаки.
Напіврозбите у ранах місто.
А на деревах — тугі бруньки,
от-от і з’явиться зелен-листя…
Відбій тривоги, ранкова тиша.
Проснулась пташка — і вже співа.
А місто Харків живе і дише,
й я підбираю про мир слова…
* * *
Війни машина гупає, мов ступа.
Бухгалтер-час рахує збитки й трупи.
Метро, як бомбосховище, підвали.
Війна ввірвалася — її не звали.
Лишилась від квартири тільки цегла.
Хтось вмер, але надія не померла.
Виття сирен — повітряні тривоги.
Чекання і жадання перемоги.
Молитва Богу і короткі сни —
така вона поезія війни…
ХАРОН
Це не кіно і в нім ти — не актор.
Ні оплесків немає ані квітів…
Ти — на війні, твій позивний — «Харон»,
ти підбираєш з поля бою вбитих.
Тьмяніють кадри, що були раніш…
Вуз театральний і студенти з групи.
Ти не співаєш, не читаєш вірш.
Вантажиш в кузов побратимів трупи.
А потім їдеш — не пливеш в човні.
Ти — за кермом, але ти — перевізник.
Ти — між світами. Просто на війні.
Летять снаряди, а вони — залізні…
Ти маневруєш… І тамуєш біль…
Думки снують. Сценарій доля пише.
Скінчиться битва. І ти знімеш фільм.
Якщо тебе рашист не вб’є раніше.
* * *
Марині Барабановій, моїй сусідці
Мов пташка, додому лину,
у рідний мікрорайон.
Коли вже для нас, Марино,
скінчиться жахливий сон?
Невже «Горизонт» — це зона,
згорілих будинків тьма?..
Лиш гар і катма озону.
Й людей у районі катма.
Усі ми переселенці.
Роз’їхались хто куди.
Довірливо — рідній неньці:
«Повернемося сюди!»
Які у нас на сьогодні
новини воєнних дій?
А що там на горизонті
наших надій?
* * *
— Що тобі сниться, нене,
клята ота війна:
танки, виття сирени,
вибух із-за вікна?
— Ні, доню, сниться літо,
у вишиванках жінки,
й діти зривають квіти
в лузі біля ріки.
— Що тобі сниться, нене?
— Вмитий дощами шлях,
осінь жовто-черлена,
яблука у садках.
А понад шляхом поле
і колоски в зерні.
Мчить козаченко-воїн —
мир на білім коні.
Подано до проєкту у 2022 році
