А РУЧАЇ БІЖАТЬ
Надкушую холодну скибку ночі,
Зсипаю зорі в решето буття.
Слова молитви вічні і пророчі
Вкладаю в душу, сію у життя.
Пересипаю дощиком і снігом,
Зливаю їх в маленькі рівчаки,
Що не стомились від стрімкого бігу
Текти у вир вагітної ріки.
Душа моя кричить і б’є у дзвони,
Достукується до чужих сердець.
А захід загоряється червоним,
Нагадує, що дню прийшов кінець.
Та у майбутнє ще немає кроку,
Іще у небі сплять, мовчать громи.
За всі століття стільки битих років,
Де не жили, а виживали ми.
Де всі ламали нас через коліна,
Вбивали мову, пхали язика.
А тут орда внесла нам переміни,
Залізли в дім наш всі її війська…
А ручаї біжать, віщують весни,
Береза плаче соком кров’яним.
Попереду ще райдуг перевесла
І перемога, й український Крим.
07.03.2022
МИ БУДЕМО ВІЧНО
З розстріляних танків на вулицях створено корки,
Таке сьогодення, дванадцятий день од війни.
Де вже сараною убивці злітаються, орки,
Що здохнуть звіряччам отут на полях чужини.
Волає народ: «Врятуйте, закрийте нам небо!»
Європа мовчить, залякана також сама.
Хоч в мирі для людства така величезна потреба,
Та в душах пихатих байдужість і гроші, зима.
І скільки не бийте — не станемо ми навколінці,
Ми всесвіту цього окраса, надія і цвіт.
Така наша доля — звемося ми всі українці
І будемо вічно, допоки існує цей світ.
08.03.2022
ДО ВІЙНИ НЕ ЗВИКАЄШ
Після кожного вибуху щулиться, меншає хата.
Заховався в куточку невидимий нам домовик.
Лиш герані цвітуть, не зважають на постріл гармати,
Вибігає мій зляканий кіт, до війни ще не звик.
Тут невидимо зв’язане все надміцними нитками:
Кожна книга й дрібничка, стільці і обличчя світлин,
Де мені усміхаються тато, сестричка і мама,
Де онучка і доня спинили миттєвості плин.
Все життя в цьому домі, а нині над хатою «гради»,
На старому даху без тепла замерзає труба.
До війни не звикаєш, неначе до болю і зради…
Та живе в наших душах надія на мир і мольба.
15.03.2022
Я НЕ ХОЧУ ЖИТИ В ТІМ
Знов повітряна тривога,
Знову стогне, плаче дім
Від стола і до порога.
Я сама живу у тім.
Що очікують кімнати,
Книги, квіти на вікні?
Все злякалося гранати
Чи ракети в цій війні.
Дім зіщулився від страху,
З ним і яблуні в саду.
Хвіртка тулиться від жаху,
Перечікує біду.
Що прийшла сьогодні рано,
Впала в наші всі життя,
Нанесла глибокі рани,
Відтіснила майбуття.
І розбила всі дороги,
Що ведуть нас до війни.
Бо на них тепер тривоги,
Де в полях стоять сини.
Що стріляють із окопів
Ув ординських ворогів.
Розуміють у Європі
І розтоплюють сніги
Поміж нашими серцями,
Де добро уже без меж.
Ми закриємо всі брами
На кордонах наших веж.
Знов повітряна тривога,
Знову стогне, плаче дім
Від стола і до порога.
Я не хочу жити в тім.
28.03.2022
УСЕ МОЄ!
Хотіли у нас відібрати осінні вітри,
Струмочки весняні і келихи сонячних квітів,
Бузками заквітчані наші садки і двори,
Й булави кульбабок між травами ув оксамиті.
Хотіли забрати стежину мою до ріки
І гойдалку внучки на гілці старенької груші,
І спогад про тебе солодкий, а часом гіркий,
Де море безкрає синіє із кримської суші.
Хотіли забрати колиску з гінкої лози
І прядку матусину, батьків рубанок, сокиру,
І вигини блискавок, дощик і голос грози,
І клекіт незмінний річкового темного виру.
Усе це моє! Нікому його не віддам!
І небо холодне й запилена літня травинка,
І море солоне, й прозора кринична вода —
До скону моє! Бо я навіки українка!
12.04.2022
НЕ ВДЯГНЕ ХОМУТА
Поранені, нескорені, побиті
І зрадою, й підступністю русні,
Що танками по зеленавім житі
Й смертями в цій неназваній війні.
Отій, де плаче нині кожна мати,
Яка чекає вісточки синів.
Міста розбиті і згорілі хати,
Посеред світу, що в весну зимів.
І тягнуться в усі краї вервечки
Людей, що утікають від біди.
Накинула війна на всіх вуздечки
І поганяє кількістю орди.
А скільки яничар поміж ординців,
Сини синів, безпам’ятства сини.
Бо це вони, колишні українці,
На родичів ідуть в часи війни.
Забули колискову, мов заброди,
Забули мову в смертних таборах.
Пропав кудись той потяг до свободи,
Мільйон життів отримав повний крах.
І нація розтала у совєтах,
Немає ідентичності ніде.
Не треба їм Вкраїни, бо в лабети
Узята ворогами, пропаде.
Так думали всі за кремлівським муром,
Заховані від світу, вороги.
Тому й поперли на сусіда буром,
Несплачені придумали борги.
Ніхто нас не поставить на коліна,
Ніхто у нас не відбере життя.
Для ворогів країна їх — руїна,
А нас чекає мирне майбуття.
І вже не буде зватись старшим братом
Отой, хто менший на сімсот років.
Залишиться в віках злочинцем, катом,
Убивцею дітей, жінок, батьків.
Ми маємо свою ясну дорогу,
Де обіч неї вруняться жита.
І буде так завжди, бо, слава богу,
Нащадок вже не вдягне хомута.
12.04.2022
ЧУЖОЛЮБИ
Всіх привели до горя і до згуби,
До материнських сліз і до війни,
Ті, що жили в Донбасі, чужолюби
Рашистської страшної дурини.
Бо це від них усе тут почалося,
Хоч народились і жили в краю,
Де повне зерен хилиться колосся,
Де цвіт бузковий пахне у маю.
Де вчили українців мама й тато
Любити землю, мову і пісні,
В яких змогли любов ту передати
Нащадкам з правіків у вітчині.
Але оті, завезені, не наші,
У хати, що кричали від біди,
В голоднім від смертей розгардіяші,
Не співчували, бо прийшли з орди.
Вони жили і хліб наш радо їли,
І народили тисячі дітей.
Та все життя тримали на прицілі
Країну нашу, мову і людей.
Вони не стали рідними по долі
І гнали нас в ГУЛАГи і Сибір.
За колоски, що зібрані у полі,
Саджав до тюрем рашенський вампір.
І привели нас до страшної згуби,
Оці чужі батьки, чужі сини.
Привезені колись, ці чужолюби
Чекали руський мір під час війни.
Яку самі покликали до себе,
Горять і їхні хати, і сади.
За зраду їм відплата впала з неба,
Бо їхні браття вбити йшли сюди.
І падають на люд і міни, й «гради»,
Їм все одно чи свій ти, чи чужий.
Та чужолюбам вже нема пощади,
Хай бачать на полях рашистський гній.
Хоч їм не мила наша Україна,
Та не втікають звідси до орди.
Зневажена всім світом скоро згине,
Бо є притулком смерті й ворожди.
23.05.2022
КУЛЬБАБАМИ СМІЄТЬСЯ ДЕНЬ
Лоскочуть небо золоті Стожари,
Де на землі живе моя рідня,
Де ходить ніч, закутана у хмари,
Де сохне вітер на мотузці дня.
Де хилить жито до землі колосся,
А над рікою райдуги крило,
Пісень віками багатоголосся
Завжди жило й цвіло моє село.
Де верби в ньому піднімали віти
У небеса від щастя і тепла.
А на лугах у травах різноцвіти
І наша радість тут завжди жила…
Відтанцювали вже весілля вишні
І відспівав в садках п’янкий бузок.
Мої роки на шлях широкий вийшли,
Щоби в минуле хоч зробити крок.
Оте гірке, а іноді солоне,
Що річкою стікало по щоці,
Залишило в житті незгасний спомин,
Немов синиця, що була в руці.
А мріяла у юності далекій
Зловити в долі тільки журавля.
Летіли мимо голуби й лелеки,
Не кликала, хоч бачила здаля.
Сміється день кульбабами і сонцем,
І соки підіймаються до віт.
Життя нап’юсь, бо ще далеко донце,
Іще до ніг мені лягає світ.
24.05.2022
Подано до проєкту у 2022 році
