* * *
Повитикались із землі тюльпани,
хоч ще лахміття снігу де-не-де,
і Березень, мов молодик рум’яний,
упевнено рахує день крізь день
час до тепла, до літа. В повну міру
ось-ось зазеленіють ясени,
а українці лічать час до миру
посеред вирв воєнної весни.
Садити скоро треба і городи,
й насіннячка очікують поля,
та хтозна тільки — чи картопля вродить —
бо дим пожеж диск сонця затуля,
бо танки, ЗРКа і БТРи
натомість сіялок і тракторів
снаряди сіють. І неначе нерви,
натягнуті дроти колісних рвів.
Війна потворна. Схаменіться, люди!
Убивство — це не рішення проблем.
Тюльпанів армія вже землю будить
і розум дечий в розв’язку дилем.
17.03.2022
* * *
А темрява липка на дотик,
а в лихоліття — свій фасон.
Тривожить вражий безпілотник
й без того неспокійний сон.
Я вимкну світло у кімнаті
й на тисячу замків замкнусь.
І що про дронів тут казати —
я навіть кажанів боюсь.
Війна — неначе та потвора —
весни заполонила крок,
а я на клумбі позавчора
уже посіяла льонок.
Я тут, ти там… Криві дороги
у доль, що винні без вини.
Що є, те є вже. Ну, нічого.
Зустрінемось після війни.
28.03.2022
ЗАСПІВАЙ МЕНІ, МАМО
Заспівай мені, мамо, тихенько.
Вечоріє. Від тіней — ажур.
І здається, що я ще маленька
на колінах у тебе сиджу.
Ти мені усміхаєшся з фото —
і в волоссі нема сивини,
і я вірю: ця ситцева кофта
захистила б мене від війни.
Пам’ятаю: до Паски в оселі
ти білила вапном, і бринів
дзвінко голос твій в пісні веселій,
а тепер — навхрест скотч на вікні.
А тепер… Скільки коштують втрати?
Чим вимірюють лихо людське?
Вколеш пальчик — болить, що й казати —
то дрібниці. А тут — отаке…
Ти на доню, матусю, не сердься —
просто спліну в душі через край,
просто скіпка вп’ялася у серце,
просто мрій обміліло озерце.
Вечоріє уже… Заспівай.
01.04.2022
* * *
Шістдесят шосте лютого… Війною
блакитноокий пахне первоцвіт.
І, мов на згубу, з міною сумною
прийшла Весна й стоїть на повний зріст
у камуфляжі, в грубі берці взута,
і коленкор її душі — мазкий.
Й на вітті голому сидять надуті,
неначебто обвуглені граки.
Скликають дзвони на молебень паству,
сирена із повітря силу п’є,
а бджілка, що збира пилок із рясту,
напевно, думає про щось своє.
І у берези задумка на суще,
що соком напува деревину,
і про своє — байбак: про невмируще.
Я також про своє… не про війну…
11.04.2022
БІЖЕНЦІ
А час бере своє. Зимова хвища
фіаско вже зазнала. Золоте
на небі сонечко — все вище й вище,
і абрикоса під вікном цвіте.
Кінець — початок. Альфа і омега.
Зелене світло нині для весни.
А біля мерії – велика черга:
це біженці, на них печать війни.
Похмурі. Мовчазні. Погаслі очі.
Мов сіра маса (мертва чи жива?).
А у війни неоковирний почерк.
А у біди — в меню полин-трава.
Вчепилося дитя за сукню мами,
закам’яніле в дідуся лице…
Над ними усіма виводить гами
сирена, що зірвалась на фальцет.
Гуманітарку видають: в пакунках —
мука, крупа, горох і сіль, авжеж.
Продукти, як відомо, ці — для шлунка,
а для душі що? В неї голод теж.
Година лихоліття для країни,
і дай нам, Боже, стримувати злість,
але за кров невинних, за руїни
й за біженців оцих хтось відповість!
25.04.2022
Подано до проєкту у 2022 році
