* * *
Якщо тобі страшно, коли пролітає снаряд,
Якщо тобі лячно вночі, як палає на сході, —
Дзвони мені, друже! Зв’язок, може, буде навряд, —
Ти телефонуй — набирай номери, та і годі.
Я поряд з тобою — думками, рядками, коли
Війна нас тримає на відстані у непокої.
Ми ж за спілкування багато чого б віддали
І в мирні часи. Та сьогодні ж війна — отакої!
Як інколи вдасться в мережі раптово знайти
Твій вогник зелений, який означає: ти поряд! —
То радість велика! Віддалені наші світи
війною, та все ж уявляю, як важко, твій погляд,
І посмішку дружню — не «вайбер», звичайно, а втім,
Зв’язок безмережевний той і війні не зірвати!
Тож, телефонуй! Може, раптом, і я відповім
на кілька хвилин —
то вже буде по-справжньому свято!
Ота соломинка, що тримає нас на плаву
у морі війни, негараздів, страхіття, — кочує
знання, що почуєш, як кличу,
як подумки зву…
Тож, телефонуй, — я тебе й без мережі почую.
* * *
В комнате детей на окне
захожу поливать цветы.
За детей страшновато мне —
страшно комнатной пустоты.
Где-то, там — тишина с утра,
Не стреляют ночь напролёт, —
Там сейчас моя детвора —
Дочка с внучкой моя живет.
Ну а внучкины на окне
быстро «зернышки» подросли —
Обещанием мира мне —
Из горшочка всего земли — целый солнечный вырос сад
И цветочки уже — вот-вот!
Вот приедет она назад,
В школу осенью здесь пойдет…
Поскорей бы ушла война!
Помолюсь у икон за них,
Птичкам — семечек и пшена…
Это, братцы, совсем не стих,
Не поэзия ни на чуть —
Проза жизни, война, весна…
«Птичкам зернышек не забудь!» — в трубку мне покричит она.
* * *
Облаками обрезан кроваво-бордовый закат.
Погружен в полутьму молчаливый встревоженный город.
Фонари без огней. Пропускные посты эстакад,
Единичные окна, сирены тревоги и скорых.
Это вечер войны. Это странный, нелепый абсурд.
Это ветер весны — ароматы цветенья и… дыма.
Это армагеддон. Может, это и есть Божий суд —
Правда вечно права, но чистилище необходимо?
Спи, несломленный мой город Харьков, израненный весь.
Я уверенна, ты устоишь, Украины частица!
Будет утро и день, все мы снова окажемся здесь
И увидим друзей дорогие знакомые лица.
Мы однажды уснём, а проснёмся уже без войны.
Снова окна зажгутся в вечернем безоблачном небе.
И заботы у нас будут снова о слове и хлебе…
Но под громы грозы будут сниться военные сны:
Эти выстелы градов, трещащий бумагой бетон,
И воронки в асфальте, и
мощных разрывов раскаты…
Шумом крови в ушах. Болью памяти… Это потом.
Нам скорейшей победы! И летних прекрасных закатов!
* * *
А в селі захід сонця на той, що у місті не схожий — спокійніший та довший, а потім відразу пітьма
Накриває пташиною небо, зірками тривожить…
Тиша. Тільки собаки десь гавкають. Сенсу нема
В ліхтарях, бо ніхто не виходить вночі погуляти.
Ні до чого війна — просто всі дуже рано встають:
годувати худобу, полоти… від хати до хати
естафетою сонечко півники передають…
І світанки рожеві тут довгі, неначе дорога,
Що її подолати з важкою поклажею слід…
Сподіваючись тільки на ноги, та трішки на Бога…
Бо ж світанок то вихід — у двір, до роботи, у світ…
Світло від небокраю потроху здіймається вгору,
Сонце зійде нарешті, а справам немає кінця.
Бо ж у землю зерно, і городина вся о цю пору
Закладається в землю, і рік годуватиме ця
Спинозгинна робота. В неділю — до церкви, на свято.
Помолитись за рідних, що Бога забули давно,
Ще за воїнів наших та ворогу спротив завзятий, перемогу і мир…
Бо по нашим надіям дано.
Десь далеко існує омріяний молоддю «гОрод» — ще не місто, та майже… та транспорту досі нема… Ліс сосновий навкруг, річка в’ється низиною поряд.
І давно вже ніхто не підвозить людей задарма…
А у клубі є хор — ох і гарно співають дівчата!
Баянист — ветеран, всі його поважають в селі.
Магазин виїзний, бабці ходять його зустрічати, бо ж у свій далеченько…
а відстані тут чималі.
Так ми тут живемо — знов звикаємо жити без газу,
є вода у колонці, а пічка стара на дровах.
Все відомо про всіх — суперечки, хвороби, образи…
раз на місяць бува укрпошта, а краще б нова…
Інтернет барахлить, а частіше він просто відсутній.
Ось тому і листа відправляю у світ не щодня про життя у селі. От і все, що хотіла, по суті. Обнімаю усіх! Не хвилюйтеся, друзі й рідня!
* * *
В мае синь высокая глубока
И ныряют ласточки вверх — на дно.
И плывут над городом облака —
Облакам же, в общем-то все равно,
Что внизу там ахает, что дрожит —
Лишь бы не запачкалась синева…
Тянутся сгоревшие этажи к облакам, хоть живы стоят едва…
А сирени в городе расцвели,
Да сирены портят здесь тишину.
Взрыв дома картонные развалил,
Остается ветру играть в войну
И катить по улицам пыль и сор,
И срывать сиреневый дождь с листвой.
А война завертится колесом,
Установит ритм и порядок свой…
Но каштаны — свечками и сирень,
салютуют — в городе — быть добру!
Небосвод от дождика посерел,
А ведь было солнечно поутру…
Но весне и дождик необходим — пусть погуще брызгает на листву.
Все равно мы город не отдадим,
Даже, если градами — синеву.
А весна прорвет кОльца всех блокад,
И сирени, глянь — на войну плевать!
Пусть плывут над городом облака —
Их-то даже градами не порвать!
* * *
А коли ти воскреснеш, я вийду тебе зустрічати.
Я стоятиму довго — під снігом, дощем, на вітру…
Як царівна вдягнусь. Оберу найпрекрасніші шати.
Низько-низько вклонюся й волоссям стопи обітру.
Знов заб’ється струмок там, де висохла серця криниця.
Поцілунок палкий відновить скрижанілу весну.
Притулюся до грудей, тебе обіймаючи міцно,
Щоб ніколи уже не пішов ти на підлу війну…
Підем разом у степ, в лісові — у конваліях — хащі.
Будуть квіти і трави, і все оте — тільки для нас,
Як воскреснеш… Однак, відчуваю — ти кажеш: «Не час ще!»
Чи ж воскресну і я? Як же боляче те, що «не час»!
* * *
Затяжная зима к нам сквозь окна морозные лезла,
Но листал календарь за неделей неделю листы.
И, готовясь к весне, город красил дворы и подъезды,
И на детских площадках высаживал город цветы.
Мой предпраздничный Харьков хотел поздравлять и смеяться,
Он окраины чистил, как перышки чистит сизарь,
Он к улыбкам привык и совсем разучился бояться,
Всё, как есть, называя, он кич заменил на дизайн,
Постепенно, старательно, день ото дня хорошея,
Город строил фонтаны и музыкой радовал нас,
И копал — не окопы — для новых каналов траншеи,
Рисовал и писал, и творил…
Но явилась война.
С разнесёнными стенами, с болью разбитых окраин.
Раскрошилось в осколки на окнах ослепших стекло…
Он не верил ещё, что нуждается в чьей-то охране,
что на северной Салтовке жизнь в пух и прах разнесло.
Так не могут свои!.. Грохотало, рвалось и пылало…
Потянулись на запад колонны гружёных авто —
город ставил посты, а метро «на постой» принимало.
Но навстречу врагам
с хлебом-солью не вышел никто.
Нынче гонят их прочь! Слава воинам, павшим — навечно,
Боже, благослови — тех, кто выжил, спаси, сохрани,
не оставь их… и нас, за их спинами ждавших беспечно,
по подвалам, когда
город встретит победные дни.
Нет, еще не конец, — ежедневно далекие взрывы
Не дают нам уснуть. И проснувшись, во всех новостях
Мы стремимся к победе, мы верим, судьба справедлива —
Всем воздаст по заслугам,
а подлым врагам не простят.
Но сегодня мой город с утра разбирает завалы,
и сажает цветы, и автобусы ходят уже.
А каштаны цветут, в майском небе гроза прозвучала,
И дождинки висят на стекле изумрудным драже.
И победа близка, и вот-вот начинается лето,
Раньше — море и Крым, горы, реки, друзья, города…
Что-то будет теперь? Столько песен еще не допето…
Харьков мой, я с тобой, лучший город, с тобой навсегда!
Подано до проєкту у 2022 році
