* * *
Моя священна тишо світанкова,
не блідни, не здригайся, не стогни,
незрушна будь, як місячна підкова,
що сяє із небесної стіни!
По вікнах наших, що хрест-навхрест скотчем
наївно забинтовані, не бий
тугим повітрям, що, напевне ж, схоче
із них зробити друзковий набір!!!
Не вибухай, не детонуй, не смажся
на дикому всеїдному вогні!
Й хоча сама в це мало віриш, зважся
такою бути всі наступні дні!!!
Помилуй тих, хто поперед сирени
хоч думкою у рідний дім тіка
і довідка чия «Переселенець»
пече не в пальці — душу обпіка…
* * *
Я молилась до Бога, та мовчить він уперто.
Я кричу вже Дияволу: «Ей! Ти чуєш чи ні? —
Зачини на землі моїй свої філії Пекла!
Зачини вже сьогодні, вже в цю мить зачини!!!»
Тут далеко не кожен ґвалтівник чи убивця,
лиходій, чия справді непрощенна вина…
Подивись на завмерлі між руїнами лиця:
там он – чубчик дитячий, там – чиясь сивина,
там он мати схилилась немовля годувати,
та звестися не встигла — прилягла поруч з ним!..
А попереду й ззаду, зліва й справа — солдати,
їхні рани криваві сходять маком рясним…»
І Диявол мов чує, бо на мить завмирає,
вгору кігті піднявши, щоб спинити вогонь!
Але й миті достатньо, щоб повіяло Раєм,
Раєм світлого миру в Пеклі краю мого…
* * *
Комендантська година. Роса на розлив…
Канделябри ж квітучих черешень і слив
ігнорують усі заборони підряд,
біле світло ввімкнувши на тисячі ватт!!!
АЛЕ В СВІТІ ЛЮДЕЙ, де закон у вазі,
вже на вікнах опущено скрізь жалюзі,
щільні штори свічу закривають в руці —
аби ворог не взяв, як мішень, на приціл!..
Комендантська година. Півоній рядки…
Пролітають хрущів ескадрильї прудкі…
Он родину веде по дорозі їжак —
що йому ці содом і гоморра, цей жах?!!
АЛЕ В СВІТІ ЛЮДЕЙ, світі вбивств та інтриг,
не виходить ніхто вже в цей час за поріг,
щоб його не схопив, не «помножив на нуль»
всюдисущий суворий воєнний патруль…
Комендантська година. Дрімає село…
Соловей свою скрипку підняв на крило,
як маестро, на лапки тонесенькі став —
й вже він чхати хотів на воєнний наш стан,
бо в мелодіях в нього не йдеться про кров,
про руїни, про смерть… Там лише про любов!..
АЛЕ В СВІТІ ЛЮДЕЙ вже приглушено звук:
хай там вдарився хтось, щось там випало з рук,
хай чогось ти злякався, обурився чи —
тиху тишу не руш, не гукай, не кричи!!!
Комендантська година на десять годин…
Що там далі — Господь тільки знає один.
АЛЕ В СВІТІ ЛЮДЕЙ найжаданіша з дат,
коли вийде до всіх нас Війни Комендант
і дозволить нам світло на цілу добу,
і дозволить нам влитись в щасливу юрбу,
і дозволить сміятись до сліз, до знемог
(словом, зробить усе, що й зробив би лиш Бог),
і дозволить побачити (навіть вночі) —
БІЛИЙ ГОЛУБ У НЬОГО СИДИТЬ НА ПЛЕЧІ!!!
* * *
Те, що ми любимо, скрізь, де ми є,
мариться, — літні ми вже чи малі ще…
Знов мені снилося місто моє
в опіках, ранах, але наймиліше, —
хай на перЕв’язі в нього рука,
ноги на милицях, тіло у шрамах,
хай його музика тиха й гірка,
службу не правлять в скалічених храмах,
вирви ведуть від двора до двора
й кожна вже шоста домівка — діра!..
Скільки ж тебе залишило людей,
янголе мій із каміння і цвіту??? —
Хтось Небесами Святими бреде,
хтось ще шукає притулку по світу,
хтось поминальні купує свічки,
хтось народився, гучний та веселий,
але у всіх у нас… домовички
й досі живуть в уцілілій оселі!..
Холодно їм, в дефіциті вода,
їжі бракує – утім, не біда!..
Ревно вони свою службу несуть,
хай навіть сили останні вже вийшли.
Певно, як буде над ворогом суд,
свідчення їхні врахує Всевишній.
Зблідлі від розпачу і сивини,
майже оглухлі від вибухів зовні,
все ж не втікають, чекають вони
нас у війною охопленій зоні…
Домовичку мій далекий, клянусь, —
я повернусь!..
* * *
Дожили до світанку? То й добре… Вже сонечко сходить,
он чийсь кіт у вітальні наївно вдає, ніби шкодить, —
шарудить «ікебаною» у кришталевому кухлі,
та ніхто не виходить до нього ні з спальні, ні з кухні…
Кіт два дні вже не їв, та не менше за нього голодні
позавчора, учора були (і, напевно б, сьогодні)
троє діток і мама, вчетверте якраз при надії —
їх живцем поховали в підвалі прильоти недільні…
Та весь час, розгрібаючи разом уламки бетонні
(що, здавалося б, в кожному з них помістилось по тонні),
до світанку вони намагались дожити, й о диво —
ось вже кіт, білий кіт їм до ніг білим котиться димом!..
Скрізь голосять «швидкі»…Тут і там розбирають завали…
Абрикосовий цвіт шаленіє, як туга за Вами…
Он солдата несуть із підбитого ворогом танку…
Де Ви, як?.. Але що б не було, доживіть до світанку!..
Доживіть до Світанку!
Подано до проєкту у 2022 році
