* * *
Молодість наша покрита пилом
Гасінням гармат і вогненним небом
Гіркою кров’ю прилита юність
Бомбосховищ і тривог духмяність
Юність наша злякана комами
Перебігом драм перелічених
Ми стиснені чужими рамами
Серця кожного покалічені
Заплутані, переплетені шморганням
Сльозами, ніщивним покликанням
Я не хохол, не кріпачка і не вірю дезінформації
Неможливо вірю у свій народ, силу моєї нації
* * *
До війни я зуміла звикнути.
А зникнути зараз ніяк не можна.
Ще на святковій площі треба крикнути,
Що мрія має жити кожна!
Хочу побачити сльози щасливі.
Пожаліти скроні батькові сиві.
Хоч на секунду вогонь ув очах
Друзів
(дорослими стали за цей довгий шлях!).
Сказати кожному, що саме час —
Невпевненості більше не почую.
Я тільки з болем між ребрами благаю вас:
Скажіть, це ж правда, що у тиші заночую?
04.04.2022
* * *
Я не хочу тримати квітку надії
Життям малюка з Маріуполя.
Як же боляче від таких подій!
Кожен день у якомусь ступорі…
У світі базік та психологів
Десь загубилося людство.
Людство від слова людяність —
Не лють, не зло і не самогубство.
Завдяки силі духу здобудемо перемогу.
Сила духу дається кожному Богом:
Жити у правді, під небом високим
І бути сумлінним, а не жорстоким.
…Боялась тримати квітку…
Та ні — уперед до дій!
Щоб не засинати й прокидатися під ракети,
Заради свободи та непоборних мрій
Я буду нести букети…
Білий сніг накриває розстріляне місто
А ми ховаємо білий прапор
Так багато, виявляється, змісту
А для життя не потрібно великих метафор
* * *
Коли закінчиться це всещ
Неважливо, де буду я
Писатимеш ти есе
Що для тебе тепер війна
Зірок над містом чимало
Не бачила досі такого
Як думати вдало
Правильно просити в Бога
Затягнуло страшну хвилину
Одним мовчанням не відспівати
Хто воскресить дитину
У кого вийде спокійно спати?
Місто своє не покину
Навіть під гуркіт ракет
Відчуватиму провину
Несучи не харківський букет
Не знаю, як і кожен
Що буде завтра, через рік
Якщо будеш спроможен
Згадай мене в есе…
На перетині переможних доріг!
Подано до проєкту у 2022 році
