Харківська обласна універсальна наукова бібліотека

Костинський Андрій

Костинський Андрій

100 слів про себе:

Народився в м. Харків. Закінчив Юридичну академію України та філософський факультет Харківського національного університету.

Вірші та переклади публікувались в журналах: «Вісник Європи», «נקודתיים», «Артикуляція», «Точка зору», «128lit», «Березiль», «Склянка часу», «Графіт», «Топос», «Каштановий дім», «Word Слово», «Adab_e_Latif» та ін.

Автор книг «Аритмія» (2009), «Іоголь»(2012), «Репетиція світанку»(2019), «Ll» (2021) та ін.

Вірші перекладені англійською, німецькою, італійською, вірменською, бенгальською, в’єтнамською, грецькою, івритом, китайською, польською, урду та ін.


Костинський Андрій

100 слів про себе:

Народився в м. Харків. Закінчив Юридичну академію України та філософський факультет Харківського національного університету.

Вірші та переклади публікувались в журналах: «Вісник Європи», «נקודתיים», «Артикуляція», «Точка зору», «128lit», «Березiль», «Склянка часу», «Графіт», «Топос», «Каштановий дім», «Word Слово», «Adab_e_Latif» та ін.

Автор книг «Аритмія» (2009), «Іоголь»(2012), «Репетиція світанку»(2019), «Ll» (2021) та ін.

Вірші перекладені англійською, німецькою, італійською, вірменською, бенгальською, в’єтнамською, грецькою, івритом, китайською, польською, урду та ін.

 

ДО ЗЕМНОГО НЕБА…

Здавалося, ступаю по землі,
Коли іду від чогось та до когось.
Там біль відчув, там з горя ізомлів,
Там радістю пройняв дитинства голос.

Здавалося, що небесами йду,
Коли зійшов від когось та до чогось.
Забрав з собою горе та біду
В такий собі рятівний хмарочовен.

Здавалося, що все ж таки живу,
Не тлію мерехтінням помиттєво,
Йдучи на власного відлуння звук,
Мов повертаюсь до земного неба…


ЛИСТ ДО МАТЕРІ

Напиши мені так: «Закінчилась війна.
Повернулися із заволиння сусіди.
З позаторіч дістали з амбарів зерна
і засіяли поле… І закінчились бІди.

У Олекси — дитинка, назвав в твою честь,
«А» додав у кінці, бо — …дівчинка ж, Богдана.
Повернулись таблички до всіх перехресть,
бо потоплені всі кораблі ворогана.

А Зоряна твоя, як ти наказав,
вийшла заміж за перше кохання, —
ти по дружбі колись йому трохи напхав,
та й по дружбі пробачив зітхання.

Бо воно ж не по-людськи — в сімнадцять вдова…
Хай живуть і квітчають країну»…
Напиши які-небудь й від себе слова…
моїй матері, як від сина…

Вже світа, так, що видко в травичці мурах,
соловей зореноти на пам’ять співає…
І так солодко-гіркотно сонцю в устах,
бо всміхнеться не всім з небокраю…


ПЛЕЧЕ

В цей час, коли і грім, і лихо,
і час опівночі без сну,
благаю Бога, гучно, тихо…
Та Він все знає про війну…

Він всі мої молитви знає,
і знає кожного шляхи,
і кожного так обіймає,
що рани, де були цвяхи,
приймаються як рани наші,
і кров така ж, і так — любить…
Плече під хрест мій ставить:
«Краще?»
І я за цю стидаюсь мить…

І прокидаюсь від сирени,
і чую поштовхи сердець
усіх-усіх в єдиній вені,
так, що душею нанівець.

Година і моє пристигла.
Ніщо в бутті не промайне.
Вода у чаші тиха-тиха
на пошепку: «…згадай мене».


СВИТОК НЕСТОРА

І рік, і рок, година і година.
На відлік — ліки пам’яті: я ті
ввік не забуду сонячні проміння —
застрягли в димовій небес повсті.
Як свиток Нестора, було у лютні небо.
На лютні-кобзі — повісті-пісні.
Під свиткой літописця — серце-сонце.
Ним й досі пише: «Буде так, як треба:
Вітчизна наша від орди московців
була і буде завжди незалежна.
І будуть війни… Але стане вільним
і кожен шлях, і кожна в лісі стежка…
І зійде цвіт із кожної сльозини…».


МАТИ

В І Ч Н А в i ч-н а-в i ч Н А В І Ч
…дивиться так, що проходить крiзь очi
погляд — цей погляд, якого навiть
Бог сполохався б на твЕрдовiй площi…

Н І Ч Н А н i ч — н а н i ч Н А Н І Ч
…та повертається в темряву свiтла.
Хто його там розпiзнає-побачить?
Свiчкою-словом тремтить молитва
пiд долелонею — в клятвi наче…

Небонько стигне, стелеться стелею,
янголи ковдри квадру несуть.
Щоб не заснути, на пам’ять веселе
щось пригадати б… та бЕзсоні лють

й так прожене насвітанкове марево…
Жорно млинове… ЗІРоньки з зерен…
десь ув огні сон-це хліб по-над хмарами
дивиться, як тут внизу цвіте терен…

В І Й Н А в і й — н а в і й Н А В І Й
в кроснах горішній та спідній — до ранку
мати вдивляється крізно фіранку
В І К Н А в і к — н а в і к Н А В І К


В БОМБОУБЕЖИЩЕ

— Мама, мама…
Я не сильно толкаюсь?
Нас не услышат?
— Что ты, малыш,
мы с тобой глубоко.
Мы под землею.

— Мама, мы умерли?
Тебе так же темно, как и мне?
— Вот уж нет.
Тут много людей.
Даже свет есть,
тоненький,
как если смотреть
на солнышко
через льдинку луны.

— Мама…
мне снится война…
Я боюсь…
А что если это не сон?

— Ну, вот еще!
Когда ты родишься,
то увидишь,
как прекрасен этот мир,
где все улыбаются друг другу.
И нету ни выстрелов, ни войн.
— Значит, все сон?
— Спи, не болтай.
Только толкайся… толкайся…


ХАРЬКОВ

мой город похож
на человека в операционной
у которого вынули сердце
и положили рядом
оно еще бьется
линия кардиограммы —
крыши полуразрушенных высоток
линия ещё не ровная
ещё не сравняли с землёй
но амплитуда все ниже и тише

я всегда любил смотреть на закат
как солнце опускается на дома
и уходит за горизонт
плавно подбирая за собой
красное покрывало
теперь я слышу
как солнце стонет
касаясь острых фрагментов
разбитых снарядами и бомбами зданий
оно даже отталкивается
соприкасаясь с руинами
каждый день
будто длиннее обычного
на ступеньку храма

гийом гийом
закат не прекрасней рассвета
только потому
что солнце
взойдя над моим городом
будет садиться
отяжелённое печалью от увиденного

гийом гийом
солнце будет давать жизнь рассветом
но будет само его ждать с содроганием
так как линия восточного горизонта
встретит его новой аритмией
я помню как провожали с друзьями
закат на крыше котельной
самого высокого в городе дома
и как встречали рассвет
всю ночь не спускаясь вниз
как я держал в руке
обнаруженный в подсобке бокал
и осушив его
приставлял к рассвету
говоря девушке
задремавшего друга
сравнивающей небо
с цветом моих глаз:
Смотри, сейчас бокал наполнится
розовым вином рассвета
его надо успеть выпить
пока губы ещё прохладны с ночи…

мой город
мой любимый город
потерпи
скоро врачи вернутся
вложат сердце в грудь
по кровеносным метро
ритмично пойдут поезда
и солнце снова будет улыбаться тому
как ухоженные проспекты
утопающие в зелени и цветах
будут указывать ему
как дольше гулять
над тобой


А ЗА НАШИМ СЕЛОМ — ТАНКИ…

Восемь вечера. Тихо. Так тихо,
будто перед рассветом.
Даже слышно — прислушался —
как бьется сердце с собой.
Звезды-зернышки в темной водице
разбухают, ярчеют.
И луна — словно ведерко полно
колодезной замерзшей водой.

А за нашим селом — танки…
А в селе — семь домов подбито…
Дед соседа моего Саньки
с той войны говорил: «биттэ».
Спросит внук у меня: «Деда, скажешь
что-нибудь языком ворожим?»
«Да похож их язык с нашим.
Как они, лишь смогу скорчить рожи…»


АНГЕЛ-ХОЗЯИН*

я пойду… поработаю… Ангелом

сколько мужчин
вот так поднимались из бомбоубежищ,
погребов и иных укрытий,
чтобы посмотреть на дом или двор,
раздобыть что-то для семьи,
добраться до разбитого очага
и спасти хоть что-то
из неуничтоженных реликвий —
фотографии, икону,
железные свадебные кольца
родителей прабабушки,
первую игрушку дочки,
карандашный портрет мамы
уличного художника
в саду Шевченка в шестидесятых…
и попадáли под снаряды, бомбы,
автоматные очереди…
шли и не возвращались

[так мужчина один, чтобы сберечь корову —
могло убить снарядом,
поэтому не водил ее на луг —
отбил косу, зашел по пояс в траву…
свист косы
свист мины
и небо — такое огромное
но маленькое даже для одной души*]

…не могли не идти — так важно,
чтобы близкие не были голодными,
так важно — посмотреть, все ли цело
после очередных взрывов,
так важно — оставаться, остаться хозяином.
а еще, когда всех отправил,
ходить по двору от забора до сада,
забираться на крышу ловить связь
и отвечать/ворчать/врать:
«да все хорошо. тишина, как раньше.
свет уже дали.
нет, не смотрел
я не люблю его смотреть
а что там по “ящику” нового скажут»,—
и успеть отключить телефон,
когда начинался обстрел.
спуститься, пересчитать пакеты каш для собаки
и тушки бройлеров из гуманитарки для нее же —
на 18 дней хватит,
а там придумаем что-то,
а там и наши придут

а если судьба — стать Ангелом
и уже оттуда
смотреть за домом, за двором, за страной —
хранить близких и Украину

14.06.2022
_________
* Это реальная история: в моем селе, Черкасская Лозовая, 45-летний мужчина пошел косить траву для буренки, боясь ту привязывать на лугу — до этого двоих соседских коров уже убило снарядами… Он был первым из мирных, кто погиб среди земляков…

 

Подано до проєкту у 2024 році

Прокрутити вгору