ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
Світились жовтих соняхів корони,
В полях достигли щедрі врожаї;
Злетілись, розкричалися ворони
На Господом освяченій землі,
На тій землі, де брат із братом здавна
Пліч-о-пліч сіяв зерна і добро,
Де працювати й веселитись славно
Заведено із прадідів було.
Брат з братом, рідні, і міцні, і гожі,
Заводи й шахти зводили в краю,
На варті спокою стояли, на сторожі,
І завжди дружбу берегли свою.
Їм не було причини щось ділити,
Бо хліб, вода і сіль — завжди навпіл,
Та скреготали круки-ворожбити
І смуту сіяли на братський стіл.
Зійшовся клином світ на териконах,
Сокиру брат з-за пояса вийма
І топче честь і прийняті закони.
Спливає кров’ю не одна зима…
І очі хижо блискають у брата —
Вугілля ділимо, і землю, й небеса;
Де ллється наша кров — воронам свято,
Заграва ворожнечі не згаса.
Хай небо крають і шматують «Гради»,
Нехай болить підступність і пече —
За шахти рідні, і поля, і правду
Ми в битві стоїмо плече в плече.
І прийде день, і соняхи засяють,
Поля під синім небом оживуть,
І над донецьким мирним небокраєм
Птахи й пісні привільно попливуть —
Так має бути! Знаємо, так буде!
Нас віра в Перемогу окриля,
Щасливі будуть українські люди
І Господом освячена земля!
2014
ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА,
Людина починається з любові!
Хоч всім відома істина стара,
Та не всихає річка зла і крові,
І не стихають постріли гармат,
І точить зброю гостру брат на брата,
І там, де мав рости квітучий сад,
Сплюндрована, розтерзана, розп’ята,
Лежить земля у ранах і сльозах.
Із болем горнуться до неї ниви…
Хай зникнуть в наших душах сум і страх,
Хай діти, безтурботні і щасливі,
Квітчають світ. Нехай життя буя,
Пісні хай линуть вільні і чудові —
Людина ж починається з добра,
Із милосердя, ніжності, любові!
Затямте це усі, хто зброю взяв,
Хто стверджується силою і злістю,
Хто батьківську науку потоптав,
Кому в своєму домі стало тісно:
Очікуваний мир настане знов,
Зітхнуть на повні груди вільні люди,
І панувати сміх, добро, любов
В країні нашій неодмінно будуть!
2015
МЕРТВЕ СЕЛО
З карти України вже зникли 640 населених пунктів… (з газети)
Село, заросле бур’янами й споришем,
Стежки неходжені, лиш явір одиноко
Зозулі слухає кування тихий щем,
Розпачливий, болючий і глибокий:
Кому літа їй рахувать, кому?!
Мов привид, пес побрів, звернув за хату.
Для кого груші родять у саду,
Для кого аромат любистку й м’яти?
Безстрашно жабки кумкають в ставку
(дітей немає, щоби їх ганяти),
Лиш пряжу сонячну мереживну, тонку
День вулицею тягне з хати в хату.
Очима блимають сліпими хати ті,
Відчинені — заходь! — їх навстіж двері…
Що ж мало трапитись у цім житті,
Що вже села немає й на папері?!
Чому ночує вітер в пустці хат,
Гуляє і пустує де захоче?
Чом бур’янам врожай дарує сад,
Чому любов’ю більш не пахнуть ночі?
Ще пам’ятає кинуте село
Пісні, кохання і свята, і будні,
Та бур’янами густо заросло,
І вулиці пустинні, а не людні,
І хати тоскно плачуть навесні —
Ніхто до свята їх не підмалює;
А на городах — лопухи рясні:
Городи ті нікого не годують.
Оселя крайня — купа глини вже —
Примхлива доля вирок їй піднесла.
Криниця замулилась, не живе,
Й нема надії, щоб вона воскресла.
Нема людей — на цвинтарі одні,
А інші — в місто геть втекли від пустки,
Лишивши в пам’яті на самім дні
Болючі спогади, мов крові згустки.
Села немає, і лелек сім’я
Летить туди, де гамірно, де люди,
А хата-пустка двері відчиня:
Невже тут жити більш ніхто не буде?!
Село — мов плач, мов докір нам усім,
Що батьківське не вміли шанувати.
Легкий туман, немов із печі дим,
Руїни-плечі обіймає в хати…
2017
ТАТОЧКУ, НАСНИСЬ МЕНІ ЖИВИМ…
Таточку, наснись мені живим,
Бо який ти, став я забувати…
Ось повзе осіннім садом дим,
Груші ми рвемо, що біля хати.
Вгору підкидаєш ти мене,
Я сміюся дзвінко і щасливо —
Із тобою вся печаль мине,
Не страшні ні грім, ні сніг, ні злива.
Таточку, сумую дуже я,
І ночами мама гірко плаче,
Стала сивою бабусенька моя,
Навіть песик скавучить, не скаче.
Ти, коли ішов, сказав мені:
«Скривдити не дам тебе нікому!»
Жду тебе — а ти все на війні.
Цього року я піду до школи:
Жду, щоб ти портфелик мені склав,
Допоміг задачу розв’язати,
У неділю на рибалку взяв,
Дав мені карасика спіймати.
Таточку, мені живим наснись,
А ще краще — повертайсь додому,
Пригорни усіх нас, посміхнись,
Щоб зняло із рідних горя втому.
Жду тебе… Чому ж сусідка нам
Мовила, що плакати не треба,
Що ти янгол, тату; ти вже там —
Берегтимеш нас тепер із неба?
А бабуся, щоб не плакав я,
Розказала: ти пішов до Бога
Попросити, щоб цвіла земля,
Щоб прийшла жадана перемога.
Тату, я сходжу до нього сам,
Попрошу, щоб ти вернувсь додому,
Щоб жилося весело всім нам,
Щоб до школи не іти одному.
Хочу, щоб живим вернувся ти.
Як до Бога стежку віднайти?!
2022
ВЕРНУВСЯ СИН…
Пам’яті загиблих захисників-односельців
Постукало у двері дому горе,
У чорній хустці і сльозами вмите:
Син повернувся в хату разом з болем,
Щоб відчаєм навколо все спалити.
Вернувся син… Душа до краю стліла:
Ще ж рік тому незрілим пташеням
Спурхнув із гілки і полинув сміло
Туди, де ворог землю спопеляв;
Лишив на скронях срібло і печалі,
Батькам посіяв зморшок на чолі.
Примхлива пам’ять береже деталі:
Синочка кроки перші по землі,
Оцінки в школі і коліна збиті,
Веселий сміх і сльози на очах,
Як він учився падати й дружити,
І як в дорослість рвався, ніби птах;
Дзвінки, листи, з передової фото
Складає пам’ять у душі на дно,
І складно стало все, що було просто,
Але життя другого не дано…
Вернувся син — в труні, у нагородах,
Такий дорослий… Синку, коли встиг?!
Набилось в двір повнісінько народу,
В зажурі батько зболено застиг,
І рветься стогін матері у грудях,
І сиплються на землю сльози-сніг.
«Проснися, синку», — мати квилить, будить —
Мовчить, заснув. Лиш з фото — юний сміх.
У смутку побратими бойові
Скупу сльозу змахнути забувають
І з клятвою: «Ми їм, поки живі…»
Коліна під знамено прихиляють.
Вернувся син. У тузі вся земля.
А за її межею, десь у хмарах,
Записує на вічних скрижалях
Життєві віхи сина сивий Ангел…
2022
Подано до проєкту у 2024 році
