* * *
Із вирію летіли гуси —
і розступалася пітьма,
міцненькі крила мати мусиш
поворітьма, поворітьма.
Назустріч ворог — птах дзюбатий —
ревів од люті та злоби;
внизу і школи, й медсанбати
кричали німо: «Не убий!»
Та не указ йому ні слово,
ні застороги й молитви,
хоч він іще не безголовий,
але бракує голови…
Із вирію летіли гуси —
обжити гнізда вже пора,
та стати проти вбивці мусиш,
отож таран, таран, таран…
Кружляє пір’я сірим снігом,
в болоті догоря хижак —
і розгодинюється ніби,
і вже пітьми зникає жах.
Із вирію летіли гуси,
одне лишилось гусеня,
воно таки летіти мусить
хай ніч, хай, може, ще півдня,
бо там гніздо, давно порожнє,
тремтить під владою сльоти…
І шал життя в пір’їні кожній.
І я благаю: «Долети!»
20.03.2022
* * *
Не номер будинку. А номер підвалу —
це в Харкові, брате, вже в місяці квітні…
Так хочу назвати концертною залу,
коли на годинку ми тиші підзвітні.
А зала — подвір’я під куполом неба,
хоча з інструментів самі лиш ударні,
адже музикантам у них лиш потреба,
науку гармонії вчили недаром…
То залпом уріжуть, то соло у вуха.
Коли затуляєш, мистецтва не чути?
Тут принцип такий — хоч не хочеш, а слухай.
Чи ти сподівався в підвалі на чудо?
Оглухнеш, бува, і дивуєшся вкотре,
невже так можливо, щоб зовсім без звуку?
Й не віриш собі, загорнувшись у ковдру,
що тиші можливо збагнути науку…
Про номер підвалу — не в бік гуморини —
у декого вхід, але вихід відсутній…
Чи дух, чи матерія — що з них первинне,
питання оркестру якраз не по суті.
А ми мовчимо, понад силу зібравши
в один кулачище і душу, і тіло,
і слухати музику птаства не страшно —
учора ж, здається, шпаки прилетіли.
01.04.2022
* * *
Я тепер «невиїзний»,
як і друзів моїх решта,
ми усі ції весни
під домашнім під арештом.
Порішали все за нас
«другі в світі» остолопи —
між окупаційних назв
вбралася Козача Лопань.
Не стирається межа,
між людьми і дикунами —
хтось картопельку саджа
не оплакуваний нами.
А назустріч йде йому —
люте, хиже, як звірюка,
в людське віри в ній не йму,
хоч двонога і дворука…
Вкрала будочку у пса.
І про те, що співчуваю,
я б йому щось написав,
та адреси, жаль, не маю…
Я тепер «невиїзний»,
хай же знає достеменно —
втішусь, як ції весни
він приблудиться до мене.
12.04.2022
* * *
В передчассі атаки чи в розпалі битви,
хай там що на погонах і як тебе звати,
на коліно стаєш ти або для молитви,
чи для того лиш, берці щоб зашнурувати…
Броник — річ ненадійна — хоч вірити мусиш,
разом з Божою ласкою буде за поміч
тим, що опліч з тобою, не всім, так комусь хоч,
звісно, вже окрім тих, що про них лише спомин…
Разом хлопці з тобою ступають на бруствер,
їхнє дихання чуєш між вибухів поруч,
щоб тебе заслонити, мчать кулі назустріч,
аби ти хоч єдиного нелюда впорав.
Після бою припалиш цигарку в окопі,
у долонях від вітру сірник прихистивши,
і подумаєш, може, про трупи, що скопом
просто неба лежать, дослухаючись тиші.
Їхніх вздриш матерів раптом, роблячи видих,
що стрічають синів нині в чорних чувалах…
І в смартфоні в своєї спитаєш, як вийде,
чи під бомбами вдома усім ночувалось.
27.04.2022
* * *
Окопи, не в кіно, при станції метро —
чорнозем на траві, немов кроти нарили.
І крокам в унісон, у скроні бухка кров…
А що там угорі — птахи чи гвинтокрили?
На грядці унизу при сивій голові,
що байдуже, звідкіль приносить гуркіт вітер,
толочачи траву, звичайний чоловік
у розпалі війни саджає вперто квіти.
Вп’ялися у проспект сталеві їжаки —
мовчу про схожість слів «кентаври» і «двотаври» —
наразі з них одне корисніше-таки,
хоча майстрам споруд ніяк не пахнуть лаври.
Доволі сподівань навалі дати бій,
у засідці казкам не час давати ходу,
та віриться усім і нам — мені й тобі —
якийсь же екстрасенс позичить нам погоду…
І сонце не на пляж розсипле промінці
на станцію метро, на їжакові жала,
на рейки, що як кров, течуть у два кінці,
забувши про трамвай у німоті іржавій.
Надвечір знов гримить. Не треба про сльозу.
І годі вже про сон. Лиш спогад в морок світить:
у розпалі війни, на грядці унизу
звичайний чоловік саджає вперто квіти.
30.04.2022
* * *
Ділюсь гуманітаркою з птахами —
ми друзі по нещастю вже давно…
Коли летять ракети над дахами,
вони втікають під моє вікно.
А може, це й не так, лише б хотілось,
аби всевишній помагав і їм,
й закони, що його накреслив стилос,
були співзвучні судженням моїм.
Десь там, серед крилатих пілігримів,
летить оте останнє гусеня,
вчинити здатне порятунок зримий
мене від зміїв, що гризуть щодня
тендітний стовбур світового древа,
й гостей неситих кликано мерщій,
й валує дим із вогняного мрева,
й нездатні злу зарадити дощі…
Але собі я затуляю рота,
і вголос, й навіть подумки мовчу —
благання з курсу збило б ненароком
рятівника, якби мене почув.
Тож гусеня хай пролітає обіч,
долає і негоду, і фронти,
мерщій спішить Телесику на поміч,
що в страху десь на яворі тремтить.
25.05.2022
* * *
Немов приблудний пес,
я сторожу твій дім…
І пораю город.
І поливаю квіти…
Вчувається мені —
гукаєш ти: «Ходім!»
І від колишніх днів
передаєш привіти.
Так сонячно тоді…
Так лагідно було…
Просилися вітри
до рідних нас в кімнату.
Допоки не вповзло
свавільно нишком зло,
й не розщепило нас
з тобою, ніби атом.
Тепер город. Він — наш.
І messenger між нас.
«Добраніч!» — я тобі.
А ти мені — навзаєм.
І цілить в тебе «град».
Й розшукує фугас.
Й про мене тут жінки:
«У неї він — хазяїн…»
Я лагоджу паркан,
я сію огірки —
до сліз в чоловіків
чомусь дорога дальня…
Гуркоче. Не гроза.
І день такий гіркий.
Хоч сонячно усе ж.
І, мабуть, сповідально.
Не Богу, а тобі.
Не двічі живемо.
А війни не з констант.
Вони усі — транзитом.
Чи світ не добача?
На кожнім з віч більмо?..
Й щоразу невтямки,
як лихо пережити.
Я — впоперек весни.
Іду. А чи вподовж?..
Невдовзі літо вже…
Й комашка на долоні…
Гримить. Не замовка.
А завтра буде дощ.
І краплі на щоках.
І зовсім не солоні.
25.05.2022
Подано до проєкту у 2022 році
