* * *
Доведи, що війна — це швидко.
Що чомусь помиляюсь знову.
Я жива. Не рахую збитків.
Просто хочеться вже додому.
Місяць рівно… Здається — роки.
Я товчусь на чужому місці.
А вночі сняться ті сороки,
Що літали в моєму місті…
* * *
Війна залишає слід,
Як добре б не заховався…
Зі мною побудь, посидь,
Постеж, як трясуться пальці.
Дитина пита просте —
Там вистоять наші стіни?..
Мовчу, а трава росте
Й звика до сирен постійних…
* * *
Що так, а що не так, сказати важко,
Коли кругом дають мені поради.
Сама собі рве пелюстки ромашка,
Тепер її нема про що питати.
Тепер вона вже трохи і кульбаба.
Ще б парашути, зникнути в Європу.
…Перед очима попіл замість скарбу.
Усе нажите просто сірий попіл…
* * *
Я — вам, а ви — мені «все буде добре»
І — плачу, плачу, плачу, плачу, плачу…
Хоч знаю, він, і він, і він хоробрий
І б’ються, бо ніколи не пробачать.
Хоч знаю, ляже все в основи творів,
Щоб на ніч «почитай мені, будь ласка».
…Не знаю, бути як: Великдень скоро,
Але пекти не можна в гніві паску…
* * *
Вже розумію: не останній раз…
Тоді як дехто щось робив востаннє…
І совісно, що все тепер гаразд
і щось відповідаю на питання.
Напише чорним черга довгих хмар
і прізвища, й в дужках короткі дати,
і долетить, як дзвонить паламар:
по-людськи понівечених ховати
в місцях отих, де ворог відступа,
де матері не хочуть жити далі
і де вночі лякаються стовпа,
що тягнеться до місяця-медалі.
І вирветься: «Ти, Господи, пішов?»
Але не пустить вийти з церкви злива.
Перехрещуся і побачу, що
на всіх іконах
Божа Мати
сива…
Подано до проєкту у 2022 році
