Марусю Чурай називають малоросійською Сапфо за її страждальницьку життєву трагедію та ті пісні, які вона залишила по собі.
Марія Чурай народилась приблизно 1625 року в Полтаві у родині полкового осавула Гордія Чурая, який був знаменитий своїми виступами проти польських загарбників.
Вона була закохана в полтавського хорунжого Гриця Бобренка. У них зав’язались романтичні відносини. Дівчина пообіцяла чекати його з війни. Чекала довгих чотири роки. Коли Гриць повернувся, то жодного разу не навідався до дівчини, а згодом одружився на іншій. Марія не змогла пробачити зраду коханого і надумала помститись. Вона отруїла зрадника.
Марусю Чурай місцевим судом було винесено смертний вирок. В день страти прибув посланець від гетьмана Богдана Хмельницького з буллою, в якій говорилось, що за заслуги її батька та чудові пісні дівчину мають виправдати.
Душа дівчини не знала покою. І у віці 28-ми років вона помирає. За одними даними вона померла в Полтаві, а за іншими – у якомусь монастирі Московщини, де намагалась віднайти душевну рівновагу.
У 1987 році в місті Полтава було споруджено «Співоче поле Марусі Чурай», а в 2006 році було встановлено пам’ятний монумент, який розмістили навпроти музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя.
Образ Марусі Чурай не раз використовували літератори. Найвідомішим твором, який присвячений українській піснярці є історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
Ім’я Марії Чурай пов’язують з 23-ма піснями, які вона написала і які давно вже стали народними. Серед них найбільш відомими – «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Ой у полі вітер віє», «Посіяла огірочки», «За світ встали козаченьки».
До уваги читачів – художні твори про легендарну дівчину.
